Кельти
Меню
Категорії розділу
Культура [31]
Історія [5]
Цікавинки [6]
Кельти [2]
Міфологія [10]
Опитування
Яке вам з кельтських свят найбільше подобається
Всього відповідей: 92
Партнери

Статистика




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Цікавинки

Кельти та їх боги

На перший погляд, може здатися, що між нашим сьогоденням та представниками цього давнього етносу, який населяв Європу багато років тому, немає та і не може бути якого-небудь зв'язку, окрім певної лінгвістичної чи історичної наслідковості. Що ж стосується нашої з вами країни, давня історія якої лише побіжно була пов'язана із кельтами, то тут про них, якщо думати логічно, мали б згадувати лише під час вкрай специфічних історичних семінарів і, можливо, на деяких історичних та філологічних факультетах. Ну а ще, можливо, під час чергового матчу тієї чи іншої української футбольної команди у Лізі Чемпіонів, де вони час від часу зустрічаються з шотландцями із клубу "Селтік", назва якого дещо співзвучна слову "кельти".

Проте, якщо ми дещо ближче подивимося на те, що нас оточує, то зрозуміємо, що логіка дещо підводить нас - причому не перший, і, зрозуміло, не останній раз. Все частіше і частіше на вулиці можна зустріти молодика чи дівчину із так званим "кельтським" хрестом на грудях. Регулярно відбуваються концерти кельтської музики, тоді як в Інтернеті без яких-небудь проблем можна знайти цілу низку як російських, так і українських сайтів, присвячених самим різноманітним аспектам кельтської культури. Продовжують виходити як публіцистичні твори, так і авторитетні наукові праці, присвячені кельтам.


З чим же пов'язаний такий активний інтерес до цього давнього народу? Перш за все, слід відзначити, що саме кельти стали одним із перших великих етносів, які проживали на північ від Альп, і відомості про які дійшли до нашого часу. Фактично, саме на кельтському підгрунті згодом виникнуть Франція, Англія, Ірландія, у мовах яких (особливо, це стосується Британських островів) і зараз багато у чому простежуються кельтські корені. Окрім цього, вкрай цікава та багата культура кельтів, важливою складовою якої була поширена усна традиція, також не може не привертати уваги сучасників - причому, це стосується не лише археологів чи істориків.

Слід також відзначити, що, як це не дивно, кельти відіграють чималу роль у сучасній популярній культурі. Більше того, це стосується самих різних її аспектів, починаючи музикою і закінчуючи святами. Наприклад, багато хто знає про свято Хеллоуін, яке у останні роки стає все більш популярним на Україні, тоді як насправді, його традиції були закладені значно давніше, ніж може здатися на перший погляд, і пов'язані вони саме із кельтським святом мертвих, яке називалося Самайном. Навіть популярний зараз літературний жанр "фентезі" також багато у чому пов'язаний із кельтськими традиціями, завдячуючи їм, наприклад, традиційним образом ельфів, які відомі у ірландському фольклорі, як Ші.

Проте, як і у випадку із будь-яким народом, справжня суть кельтів найбільш яскраво відображається у їх духовній культурі. І саме для того, щоб зрозуміти, яким було ставлення цього народу до оточуючого його Всесвіту, як він сприймав світ реальний та світ міфологічний, і що настільки вирізняло його серед інших народів, ми і пропонуємо вам зазирнути у чарівний світ кельтських вірувань та традицій.

Розпочинаючи розгляд вірувань кельтів ми, перш за все, маємо відзначити те, що кельти вірили, що магічні сили пронизують оточуючий їх світ, впливаючи на усі аспекти людського життя. Це простежується на прикладі цілої низки джерел, які будуть згадані дещо пізніше. Проте, водночас слід пам'ятати про те, що будь які спроби побудувати вірування кельтів за схемою великих світових релігій, співставивши різноманітні міфи щодо життя після смерті, відносин людини із потойбіччям, богами та створіннями, які не піддаються чіткому визначенню, є, фактично, безцільними. Як зазначає у своїй книзі "Кельти. Воїни та маги" відомий британський дослідник Теренс Пауелл, подібні спроби свідчать лише про неправильне розуміння самої суті цієї трансальпійської варварської цивілізації. Він також відзначає, що у кельтському суспільстві не існувало такого організованого та загальноприйнятого пантеону, як у греків чи римлян, проте у багатьох кельтських легендах та міфологічних циклах простежуються паростки індоєвропейської традиції, до якої належали і кельти. Цю ж точку зору висловлює і Чарльз Сквайр у своїй книзі "Кельтська міфологія".


В результаті цього, постає цілком закономірне питання, на основі чого ж взагалі можна робити які-небудь висновки щодо широкого та багато у чому неоднорідного комплексу кельтських вірувань. В свою чергу, відповідь на нього буде також доволі багаторівневою та багатозначною. Це пов'язано, перш за все, із певною диференціацією в середині самого кельтського соціуму, а саме поділу на так званих "континентальних" та "острівних" кельтів, що було пов'язано із цілою серією міграцій. Зокрема, все той же Пауелл відзначає, що основні переміщення до Британії відбулися на початку I століття до нашої ери, що було пов'язано із міграцією кельтських племен, які були змушені полишити материк під тиском Риму, що підтверджується як історичними, так і археологічними джерелами. Проте, існують чіткі докази того, що це була вже не перша міграція кельтів на Британські острови, про що свідчать археологічні знахідки у Ірландії. Зокрема, віднайдені там гравіровані бронзові ножни для залізних мечів та бронзові вуздечки із декоративним орнаментом датуються I століттям до нашої ери. Проте, їх творці не могли походити із материкової Європи, тому що подібні яскраві прояви культури Ла Тенна могли бути пов'язані лише із Британією, а, саме, Йоркширом чи Південно-Східною Шотландією, оскільки на материку ця культура вже знаходилася у глибокому занепаді, що було пов'язане із загальним згасанням так званої "кельтської цивілізації". Майже таку саму картину ми спостерігаємо у "Атласі кельтського світу" Джона Хайвуда, де територія Шотландії у цей період яскраво виділяється за своїми культурними ознаками, властивими саме культурі Ла Тенна.

В свою чергу, російський дослідник, Кирил Корольов у свої книзі "Міфологія Британських островів" датує перші кельтські міграції на територію Британії приблизно 600 роком до нашої єри, пов'язуючи їх із так званою "арраською культурою", пам'ятки якої були віднайдені у вже згаданому Йоркширі та на південному заході Британії.

Як би то не було, основний масив даних щодо вірувань континентальних кельтів пов'язаний, перш за все, із написами на історичних пам'ятках, створених на тих кельтских територіях, які входили до складу Римської імперії. Написи на латинській та, іноді, грецькій мовах, зазвичай присвячувалися відомим та поважним римським богам, які співставлялися із місцевими богами або виступали поряд із ними. Певну інформацію ми також віднаходимо у творах античних авторів, серед яких найбільш докладні та цінні судження належать Цезарю, проте ці джерела вміщують більше інформації про друїдів та певні світоглядні доктрини кельтів, ніж, безпосередньо, про їх релігійні погляди чи богів. В свою чергу, такий дослідник, як Томас Роллестон, який є автором праці "Міфи, легенди та перекази кельтів" додає до переліку важливих джерел, пов'язаних із віруваннями континентальних кельтів, свідчення Страбона, Полібія, Діадора та Амміана Марцелліна.

Окрім цього, вкрай важливе джерело представляють звісно ж і археологічні свідчення. Як зазначає у своїй праці "Кельти. Витворення міфу" Малкольм Чепмен, загалом у сучасній археології виділяють три основних археологічних періоди кельтської культури, які, відповідно, представлені трьома різними та напрочуд цікавими утвореннями. Першим із них є культура полів поховальних урн, яка датується кінцем другого тисячоліття - початком першого тисячоліття нашої ери. Друге утворення представлене культурою Галльштат, яка зазвичай датується 800 - 600-500 роками до нашої ери, тоді як третій, і останній етап, пов'язаний із вже згаданою культурою Ла Тенна, яка виникає в середині першого тисячоліття до нашої ери і поступово зникає відповідно до римського просування у Європу, яке набуває свого апогею у останньому столітті до нашої ери. Зокрема, саме археологічні пам'ятки, серед яких все той же Пауелл відзначає перш за все поховання, скарби і, у певній мірі, місця поклоніння та храми, яких на превеликий жаль відомо досить небагато, і можуть виступати одним із основних джерел інформації про континентальних кельтів.

Проте, зовсім інша ситуація спостерігається на території Британських островів. Перш за все, ще за часів самих кельтів, Британські острови вже займали у системі їх вірувань особливе місце. Ще Цезар, який писав про культи друїдів у Галлії, зазначав, що згідно тогочасним віруванням, вони вперше виникли саме у Британії і вже звідти розповсюдилися до Галлії, свідченням чого було те, що ті друїди, які хотіли стати справжніми адептами свого мистецтва, відправлялися для навчання на острови. Зокрема, саме на основі цих, та деяких інших свідчень, відомий англійський історик Л'юїс Спенс у своїй книзі "Таємниці давніх бриттів" робить висновок про те, що Британія не просто була центром кельтських вірувань, але і у певному значенні виступала в якості їх сакрального центру.

Крім того, як відзначають вже згадані Спенс та Роллестон, вірування "острівних" кельтів були значно збагачені в результаті контактів із так званим "народом дольменів" або "іберійською расою". Саме із цим народом, який, згідно теорії даних дослідників, прийшов із Північної Африки, зачепивши під час своєї міграції територію Єгипту, Іспанії та, в решті решт, зупинившись на Британських островах, і пов'язується культ мертвих, а також певні схожі риси кельтських та єгипетських вірувань. Багато в чому їх погляди нагадували теорію ще одного відомого англійського дослідника, Елліот-Сміта, який виклав свої погляди у низці праць ("Давні єгиптяни та походження цивілізації", "Єволюція дракона" та "Дифузія культури"). Ця ідея отримала назву так званої "геліолітичної культури" або культури "сонячних каменів" і була пов'язана із тим, що, згідно уявленням Елліота-Сміта, майже всі явища культури зародилися у Єгипті і близько IX-VIII століть до нашої ери почали розповсюджуватися по навколишнім країнам, зокрема у східному та північному напрямках - через Аравію, Персидську затоку, Індію та Цейлон в Індонезію, а також через Іспанію до Британії.

Особливо цікаві свідчення даного синкретизму наведені Роллестоном, який відзначає наявність яскравих аналогій у зображеннях сонячних кораблів із Нью-Грейджа та відомих сонячних барок із Єгипта. Також, він відзначає аналогії із так званим "символом стоп", який зустрічається у Ірландії та на дольменах Бретані, і також нагадує відповідні єгипетські зразки. В свою чергу, Спенс проводить не менш цікаві паралелі між культами мертвих, які мали місце у кельтській культурі та культурі Єгипту.

Проте, особливу важливість с точки зору розглядаємої проблеми для нас представляє Ірландія. Перш за все, саме у її культурі збереглися та існували протягом доволі значного періоду часу елементи колишньої кельтської культури. Більше того, незважаючи на активні процеси християнізації, опір старих традицій лишався у Ірландії надзвичайно потужним і, фактично, був зламаний у його суспільно-політичному оформленні лише у шостому столітті нашої ери у битві під Моро.

Поряд із цим, саме із Ірландією пов'язані багатющі пласти давньоірландської літератури, які змогли пережити церковну цензуру. Саме завдяки цьому до нас дійшла значна кількість міфологічних трактатів, які збереглися під виглядом легендарних історій, а також імена багаточисельних богів, назви головних язичницьких свят та особливо цікаві свідчення про діяльність друїдів.

Зокрема, саме із Ірландією пов'язані три основних міфологічних цикли, які зазвичай асоціюються із кельтськими віруваннями. Це так званий цикл Туата да Даннан або Дітей богині Дану, цикл легенд, пов'язаних із Кухуліном із Муіртемне, який також іноді називають "Тайн бо Куальнге" або "Викрадення бика із Куальнге" за назвою найбільш відомого його епізоду, та Феннійський або Фіоннійський цикл. Зрівнятися із ними по значенню, як зазначає у своїй класичній праці "Біла богиня" Роберт Грейвс, може лише валлійський міфологічний цикл Мабігоніон із його "Сказанням про Талієсина", складовою частиною якого є одне із найцінніших джерел з історії вірувань давніх кельтів - "Cad Goddeu" або "Битва Дерев".


Таким чином, коротко охарактеризувавши основні джерела відомостей про кельтські вірування та згадавши декілька їх особливостей, ми, в свою чергу, можемо перейти до їх безпосередньої характеристики.

Як відзначає у вже згаданій праці Пауелл, рік у кельтів ділився на дві частини - теплу та холодну. В свою чергу, кожна половина року була відмічена своїми хронометричними віхами, які також виступали в якості сакральних свят. Джон Маккалох також погоджується із цим поділом, зазначаючи, що серед кельтів побутував поділ року на Геймред (зимову половину) та Самрад (літню половину). В свою чергу, Геймред ділився на дві чверті - однойменну чверть, яка розпочиналася із свята Самайн, яке відзначалося 1-ого листопада, та чверть Еаррах, яка розпочиналася з 1-ого лютого (цей день зазвичай називали Імболком). Те ж саме стосувалося і Самраду, який поділявся також на однойменний Самрад, що починався в день 1-ого травня або Бельтайн, який іноді також називали Сетсамайном, та Фогхамхар, початком якого ставало 1 серпня, на яке припадало свято Лугнасад.

Першим із цих свят і, як вважає доволі багато дослідників, найважливішим серед них, було свято Самайну. Перш за все, Самайн символізував кінець одного року та початок наступного - закінчення Самраду та початок чергового Геймреду. Крім того, його розташування по відношенню до природних сезонів свідчить про те, що він також символізував поворотний момент, який більше був пов'язаний із скотарським, аніж землеробським циклом.

Чарльз Сквайр також зазначає, що вважалося, ніби саме на Самайн потоншуються і майже зникають перепони між звичайним світом та світом мертвих. Саме у цей день відбувалися пири, змагання у різноманітних іграх та святкові скачки. Ще одним важливим ритуалом, пов'язаним із Самайном було запалення ритуальних багать, яке здійснювали друїди, що також було пов'язано із віруваннями про потойбічний світ.

Другим за значенням сакральним днем для кельтів був Бельтайн або Сетсамайн. Як і Самайн, він багато у чому був пов'язаний із скотарством, символізуючи початок теплої частини року, коли домашню худобу переводили на підніжний корм, випускаючи на відкриті пасовиська. Одним із головних атрибутів даного свята були величезні багаття, поміж яких проводили худобу, що мало захистити її від хвороб та злого чаклунства. Загалом же, основне значення цього свята полягало у відродженні та пробудженні життєвої сили природи після довгого зимового сну, який у певному значенні символізував смерть.

Напевно, менше усього відомо про третє сезонне свято кельтів, яке відзначалось 1 лютого і мало назву Імболк. Загалом, більшість дослідників пов'язує його із кельтською богинею Брігіт, яка була покровительницею плодючості, лікарської справи та вченості. Крім того, двоє російських вчених А.Шапошніков та В.Тартарінов у своїй книзі "Calendaria" виводять назву цього свята від слова "imb-volk" - "дощ" - та зазначають, що Імболк відігравав роль загальнокельтського очищаючого свята.

Останнє свято кельтського сакрального циклу, Лугнасад, було, на відміну від Самайну та Бельтайну, більше пов'язане не із скотарством, а із землеробством, передвіщуючи час достигання зерна на полях. Подібно до вже згаданого Самайну, який зазвичай співвідносили із культами Дагди та Морріган, та Імболку, пов'язаного із Брігітою, Лугнасад також співвідносився із однією із божествених постатей кельтів, а, саме із сонячним богом Лугом. Загалом же, Лугнасад являв собою свято плодючості та врожаю, що було пов'язане із задобреннями духу зерна та проведенням відповідних ритуалів плодючості, які, зокрема, включали символічні сексуальні акти, які були цілком типовими для представників давніх сільськогосподарських культур.

Також, доволі цікавим є питання про те, яке місце у сакральному календарі кельтів займали зимове та літнє сонцестояння, а також осіннє та весняне рівноденства. Насправді, це питання є напрочуд дискусійним - так, наприклад, Джон Маккалох зазначає, що жодне із основних кельтських свят не було пов'язане із ними, що свідчить про те, що вони не відігравали якого-небудь значення у сакральних віруваннях кельтів. В свою чергу, повністю протилежної думки дотримується вже згаданий на початку роботи автор "Кельтської міфології" Чарльз Сквайр, який висуває гіпотезу про те, що релігія кельтів належала до так званого "солярного типу" та була безпосередньо прив'язана до фаз сонячного циклу, причому дні рівноденств відігравали більшу роль, ніж дні сонцестоянь. Також, подібну думку висувають А.Шапошніков та В.Тартарінов, які вважають, що, насправді, чотири основних свята, згаданих Маккалохом, не були прив'язаними до чітко визначених днів, а мали більш мобільний характер, пересуваючись для того, щоб припадати на дні найближчого сонцестояння чи, відповідно, рівноденства.

Таким чином, ми здійснили короткий нарис основних сакральних свят давніх кельтів. Ще під час їх опису, а, точніше, в ході дослідження головного із них - Самайну - було відзначено, що, згідно кельтським віруванням, священні дні були пов'язані не лише із сільськогосподарськими або скотарськими циклами, але і відігравали певну космогонічну роль. Саме так, ми виходимо на наступний пласт кельтських вірувань, пов'язаний із космогонічними концепціями давніх кельтів, а саме культом мертвих та уявленнями про потойбіччя.


Про існування у кельтів культу мертвих свідчить ціла низка як писемних, так і археологічних джерел. Зокрема, ключовим елементом культу мертвих, згідно цих джерел, було вчення про переселення душ, яке було одним із основних постулатів кельтських друїдів, роль яких у сфері кельтських вірувань буде розглянута дещо пізніше. Так, ще Цезар у своїх "Записках про Галльську Війну" зазначав, що усі кельти походять від єдиного батька, Діса, і що згідно слів самих кельтів, це є однією із головних традицій друїдів. Він же ж зазначав, що друїди свідомо намагаються укріпити віру у безсмертя людської душі, яка після смерті тіла отримує нове життя. Фактично, як зазначає у вже згаданій праці "Таємниці давніх бритів" Л'юїс Спенс, Діс представляв собою аналог Плутона або Гадеса, володаря потойбічного світу мертвих.

Цікаві відомості також містяться і у працях інших античних авторів. Зокрема, Амміан Марцеллін, описуючи кельтські традиції та звичаї, зазначав, що кельти ставляться до смерті із значним презирством, що було викликано тим, що вони дотримувалися ідеї про безсмертя душі. Не менш цікавими є відомості Помпонія Мели, який зазначав, що ідея про вічність душі та життя після смерті є одним із найбільш розповсюджених серед кельтів догматів. В якості доказу цієї тези, він приводить свідчення того, що кельти не лише спалювали чи ховали разом із своїми померлими ті речі, які належали їм при житті, але й іноді навіть відкладали завершення певних справ та сплату боргів до моменту прибуття у інший світ.

Чимало свідчень наявності ідей про перевтілення та культ мертвих серед кельтських вірувань міститься і серед тих міфів та легенд, які належать безпосередньо кельтам. Так, Томас Роллестон наводить у своїй праці легенду про Монгана - одного із ірландських королів - який під час сперечань із приводу місцезнаходження могили одного із королів давнини, а саме Фотада, просто звернувся до привиду самого померлого, який, з'явившись поряд із ним, не лише відповів на його питання, але і упізнав у ньому перевтілення свого убивці, Фінна Мак Кумала.

Цілу низку свідчень наявності культу мертвих у кельтів приводить і Джон Маккалох. Зокрема, він згадує археологічні знахідки у Галлії, а саме глиняні підставки та фігурки сакральних тварин, і, особливо, змії, яку він вважає символом світу мертвих. Такого ж трактування цього образу дотримується і німецька дослідниця, Сабіна Хайнц, яка у своїй книзі "Символи кельтів", зазначає, що саме подвійність сутності змії, отрута якої могла як вбивати, так і рятувати життя, найкраще відображала діалектику природних (зима - літо) та космогонічних (смерть - життя) явищ. Окрім того, слід згадати про значну кількість традицій, пов'язаних із процесом задобрювання мертвих, що, зазвичай, приймало форму залишення на могилі яблук чи горіхів, пролиття на труну кількох крапель молока, наповнення чаш із водою, звідки пили під час свят мертві, та складання невеликих кам'яних пірамідок із каменів, які залишали там ті, хто проходив поряд.

Таким чином, створивши певне уявлення про дійсну наявність у давніх кельтів культу мертвих, можна перейти до ще однієї проблеми, яка доволі тісно пов'язана із двома попередніми, а саме проблеми уявлень про потойбічний світ, які були притаманні кельтам.

Перш за все, слід відзначити, що потойбіччя для кельтів являло собою доволі матеріальний світ (що, певним чином, підтверджується вже зазначеними свідченнями про наявний у них культ мертвих). Проте, на відміну від деяких інших міфологічних систем і, зокрема, грецьких та римських, кельтський потойбічний світ не був моторошним місцем смутку та страждань. Це було царство світла та свободи, де панувало сонце у вигляді сонячного бога, хоча уявлення про безпосередній вигляд потойбічного світу могли доволі сильно варіюватися.

Фактично, на основі дослідження загального комплексу кельтських вірувань та міфологічних циклів, можна виділити чотири основних типи уявлень про потойбічний світ, які побутували серед їх носіїв. В загальних рисах, вони являють собою наступне:

 

  •  підземний світ у вигляді сіду/сідху. Загалом, термін "сід" або "сідх" пов'язаний із міфологічним циклом кельтів Ірландії, згідно якому після поразки від Синів Міл Еспейна кожному із Дітей Богині Дану було відведено власне володіння у Потойбічному Світі, яке і стало називатися саме так. У перекладі цей термін означає "пагорб" чи "курган" і саме із ним у декількох легендах та розповідях, найбільш відомою серед яких є історія Мідіра та Етайн, пов'язуються уявлення про потойбіччя, де панує вічна молодість та любов;
  • західний острів Елізіум. Одразу у декількох міфологічних циклах кельтів потойбічний світ пов'язується із далеким островом, який знаходиться у західних морях. Класичною в цьому відношенні є історія Брана, яка розповідає про довгу подорож ірландських мореплавців, фіналом якої стало віднайдення Землі Радості, розташованої на далекому заході. Проте, ще до цього слід згадати легенду про Коннлу та богиню із Маг Мелла, яка забрала його у свою криштальну лодку, що відпливла на захід, та історію Ойсіна та Ніам, дочки короля Тір на н-Огу, яка наклала на свого супутника гейс, що змусив його супроводжувати її у далеку країну безсмертної молодості та краси;
  • підводний світ. Потойбіччя в якості підводного світу також згадується у кількох кельтських легендах - зокрема, у історії про Лоегайре та його людей, які, у відповідь на прохання Фіахни, прослідували за ним на дно Лох Нанеане, де знаходилася щаслива країна Маг Мелл, та легенді про Діармайда, який кинув виклик королю землі Тір фо Туінн, яка знаходилася на дні магічного джерела;
  • світ, який співіснує із світом живих та утворений туманом. Даний варіант є найбільш розповсюдженим та відомим у кельтських міфологічних циклах. Свідченням цього можуть бути уявлення про країну мертвих Аннун, які особливо побутували серед валлійських кельтів, і згідно яким вона представляла собою королівство бога Аравна, що існувало зовсім поряд із земним світом. Проте, найкращою ілюстрацією в даному випадку можуть слугувати уявлення про магічний острів Авалон або Аваллах, оточений туманами, що відділяють його від навколишнього світу. Цей острів не турбують ні спека, ні холод, там немає ні бур, ні шкідливих тварин. Там панує вічна весна та ростуть магічні квіти та плоди. Туди немає дороги смерті та хворобам і саме тому Авалон також є землею вічної юності. Згодом, саме це місце стало праобразом магічного острова Гланстобері, куди відправляється після Камланну смертельно поранений король Артур.


Необхідно також зауважити, що у кельтів не було єдиної назви потойбіччя, результатом чого є ціла низка його найменувань. Серед найбільш розповсюджених слід відзначити такі назви, як Маг Мор (Велика Рівнина), Маг Мел (Весела Рівнина), Тір н'Айл (Потойбічний Світ), Тір на м-Бео (Земля живих), Тір на н-Ог (Земля Юності), Тір фо Туінн (Земля-під-Хвилями), І-Бразіл (або Хай Бразіл), Тір Тайрнгірі (Земля Обітованна).

Доволі складним та проблемним є також питання про те, яке місце займали у системі кельтських вірувань боги. Загалом, Пауелл зазначає, що у релігійній системі кельтів можна виділити три основних рівні:

 

  • окремі племінні або родові боги;
  • тріади;
  • міфологічні об'єднання.

Зокрема, у існуванні першого рівня не має практично жодних сумнівів. Нам відома ціла низка самих різноманітних богів та богинь, які згадуються у різних міфологічних циклах, починаючи Мабіногіоном і закінчуючи "Тайн бо Куальнге". Серед них можна віздначити Дагду або Дагдху, володаря магічного котла, у якому ніколи не закінчувалася їжа, Луга Довгорукого, відважного сонячного воїна та майстра, Бадб Катху, володарку битв, та багатьох інших.

Наступний рівень представлений так званими "тріадами". Зазвичай, їх складають три боги або три богині, які були об'єднані певною сферою діяльності та доволі часто відзначалися цілою низкою схожих рис. Зокрема, прикладом жіночої тріади може слугувати тріада Морріган-Бадб-Нейман, до якої входили три дуже схожих кельтських богині, які вважалися покровительками битв та воїнів. В якості чоловічої тріади зазвичай розглядається тріада богів-ремісників Гоібніу-Кредне-Лухта.

Цікавою є також є ще одна ідея, пов'язана з тріадами, яку згадує у своїй праці Пауелл, та значно більш широко досліджує і розкриває вже згаданий Роберт Грейвс. Вона полягає у тому, що так звані "тріади", насправді, являють собою триєдиний образ єдиного божественного створіння, що, таким чином, підкреслює його значний статус та багатоплановість. Особливе місце, на думку Грейвса, в цьому відношенні займає так звана Біла Богиня або Велика Матір, присутність якої Грейвс намагається прослідити у значній кількості міфологічних та космогонічних уявлень самих різноманітних культур. Зокрема, проявом образу Великої Матері у давніх кельтів і була богиня Дану або Дан, яка, насправді, являла собою триєдиний місячний образ. Молодий місяць в даному контексті являв собою біле втіленя народження та розвитку, повний місяць відповідав червоній богині кохання та війни, а старий місяць втілював у собі чорну богиню смерті та предвісництва.

Одним із найбільш спірних питань є питання про те, чи існували у кельтів які-небудь міфологічні об'єднання на зразок божественних сімей чи пантеонів. Хоча ще на початку статті було відзначено, що у кельтів не було такого організованого та загальноприйнятого пантеону, як у греків чи римлян, ми, все ж таки, можемо простежити певні об'єднання, хоча і, звісно ж, не настільки чіткі та вузькоспеціалізовані, як у випадку з вже згаданими релігійно-міфологічними системами античності.

Зокрема, одне із таких об'єднань ми віднаходимо у найбільш давньому міфологічному циклі Ірландії, пов'язаному із Туата да Даннан або Дітьми богині Дану. Основою даного міфологічного циклу є широкий комплекс легенд, пов'язаних із приходом міфологічного об'єднання Дітей богині Дану, головою якого був Нуада Аргатлам або Нуада Срібна Рука, до Ірландії. Також, цікавим буде відмітити той факт, що вже у Ірландії Діти богині Дану були змушені вступити у жорстоке протистояння з іншим міфологічним об'єднанням - фір-болгами - яких Джон Маккалох пов'язує із докельтським населенням Ірландії, яке чинило опір прийшлому населенню. Загалом, це перше протистояння Туата да Даннан та фір-болгів завершилося перемогою Дітей богині Дану у легендарній битві при Маг Туіред або "Рівнині Башт".

Крім того, ще одним значущим важелем на терезах вірогідності позитивної відповіді на питання про наявність у кельтській системі світогляду більш-менш сталого релігійного об'єднання є надзвичайно цікавий джерельний та семантичний аналіз, проведений Томасом Роллестоном. Зокрема, порівнюючи два найбільш повно збережених та широких міфологічних цикли - гельский (або ірландський) та валлійський - він доходить висновку про те, що значна частина їх елементів співпадає. Зокрема, він проводить чіткі аналогії між богами роду Дон та богами роду Лліра, що згадуються у Мабіногіоні, та, відповідно, Дітьми богині Дану та сім'єю фір-болгів-фоморів із давньоірландських міфологічних циклів. Майже один в один повторюються певні божественні постаті - зокрема, валлійський Нуд, до якого в одному із переказів застосовується епітет, що у перекладі означає "срібна рука", практично повністю відповідає Нуаді Аргатламу, який очолював Туата да Даннан. Чіткі паралелі можна провести між валлійськими богами Лліром та його сином Манавіданом, та ірландськими Ліром та його сином Мананнаном. Те ж саме стосується солярного бога Мабіногіона, Ллеу Ллау Гіфеса, ім'я якого перекладається, як Ллеу Довга Рука, що не може не нагадати нам про Луга Довгорукого, який вже згадувався у контексті ірландських міфів.

Цікавим також було місце тварин у кельтських віруваннях. Зокрема, Маккалох у своїй праці виділяє три основних аспекти, у яких слід розглядати цю грань сакрального світогляду кельтів:

  1. залишки давніх культів тварин;
  2. перетворення богів-тварин у символи;
  3. залишки тотемізму.


Найбільш яскравим проявом першого аспекту можна вважати культи бика та свині, які віднайшли свій прояв у низці як матеріальних, так і міфологічних свідоцтв. У першому випадку, слід зазначити, що зображення бика було віднайдено як на вівтарі однієї із сакральних пам'яток кельтів, яка знаходиться в межах сучасного Парижу, так і на фундаментальних пам'ятках Галльштату та Ла Тенни. Окрім цього, ми не можемо не згадати вже згадане "Тайн бо Куальнге", де бик виступає не просто символом влади або могутності королівства, але й сакральним символом міці та величі.

Схожа ситуація спостерігається із культом бога-свині Моккуса. Саме свиня доволі часто виступала священним символом на знаменах та монетах, і, крім того, нам відома ціла низка знахідок бронзових статуеток свиней біля вівтарів. Чимале місце свиня займала і у міфологічних циклах, які дійшли до нас - зокрема, слід згадати свиню, яка стала причиною смерті Діармайда із Феннійського циклу та магічного кабана Турха Туріта із валлійського міфологічного кола.

В якості прикладу другого аспекту особливо цікавим буде розглянути ситуацію, пов'язану із еволюцією культів ведмедя та коня. Зокрема, слід згадати археологічні знахідки із Берну, на прикладі яких простежується поступовий перехід від ведмедя в якості бога до богині, чиє ім'я та символ були ведмежими. Крім того, не можна не відзначити і той факт, що саме від давньокельтського "артос" - "ведмідь" - була утворена ціла низка божественних імен, зокрема, Деа Артіо, Артайос і, можливо, навіть легендарний та всесвітньо відомий Артур.

Схожа ситуація, як вже відзначалося, простежується із еволюцією культу коня, місце якого все більше починає займати богиня Епона, зображення якої особливо часто використовували кельтські найманці, які служили у римській кавалерії. Більше того, деякі дослідники пов'язують еволюцію культу коня не лише з Епоною, але і такими божественними постатями, як Ріаннон, Маха та Етайн.

В свою чергу, остання, третя категорія, пов'язана із цілою низкою феноменів, до яких можна віднести уявлення про походження людей від тварин, табу, пов'язані із тваринами та ритуальне споживання тварин.

Яскравим проявом першої групи є кельтські як особисті, так і кланові імена, які були пов'язані із різноманітними тваринами. Взявши, наприклад, собаку, ми одразу ж згадаємо "Пса Кулана", якого частіше називають Кухуліном із Муіртемне, короля Ольстера, Конхобара, ім'я якого в перекладі означає "пес-помічник" чи трьох Руадхойнів, які вбивають Коналла Кернаха.

Крім того, до цієї категорії можна також віднести легенди, пов'язані із лікантропами або перевертнями, які також побутували серед давніх кельтів. Зокрема, в цьому контексті слід згадати розповіді про "потомків вовків" із Оссорі та ірландські легенди, що розповідають про людей із собачими, козлиними чи котячими головами.

Друга група, а саме табу або так звані "гейси", пов'язані із тваринами, також представляла собою доволі розповсюджене явище, багаточисельні прояви якого ми можемо віднайти у різних міфологічних циклах давніх кельтів. Зазвичай, воно проявлялось у забороні вбивати який-небудь різновид тварин чи птахів, що було пов'язано із певною містичною близькістю або кровною спорідненістю героя з тим чи іншим створінням. Прикладом цього може слугувати легенда про Конайре, який був сином жінки та птаха, що і зумовило для нього заборону вбивати птахів. Коли ж він порушив встановлений гейс, то його спіткала смерть. Також, багато подібного із історією Конайре ми можемо віднайти у вже неодноразово згаданому циклі про Кухуліна із Муіртемне, хоча у даному випадку в якості птаха виступав пес, за вбивство якого Кухулін також був змушений заплатити життям.

В якості прикладу третьої групи, можна згадати так званий звичай "полювання на кропивника" який побутував серед кельтів. Незважаючи на свої дуже незначні розміри, кропивник був відомий, як цар птахів, і це зумовило те, що у чітко визначені дні на нього здійснювалося ритуальне полювання, яке завершувалося урочистим похороном. При цьому, незважаючи на те, що в усі інші дні вбивство цього птаха приносило невдачі та біди, здійснення його у чітко визначені періоди навпаки було необхідним і при дотриманні усіх необхідних ритуалів мало принести здоров'я та добру вдачу.

Окрім тварин, серед кельтів також побутувало поклоніння деревам та рослинам, які зазвичай наділялися магічними та сакральними властивостями. Зокрема, дуже розповсюдженим був звичай облаштовувати святилища у гаях, обвішуючи дерева жертвоприношеннями, в тому числі і людськими. Існували деякі місця, які управлялися окремими богами, подібно до Арденського та Чорного лісів. Проте, зазвичай кельти зверталися безпосередньо до самих духів дерев та рослин, які розглядалися, як цілком самостійні створіння, про що дуже добре свідчить вже згадана "Cad Goddeu" - "Битва Дерев".

Особливе значення у цьому відношенні надавалося дубу. Завдяки своїй витривалості, сам дуб став для давніх кельтів символом життя та росту, без якого не обходилася майже жодна із їх церемоній. Крім того, у тексті "Битви Дерев" дуб згадується, як носій магічної сили, що, можливо, також було пов'язано із використанням його кори та жолудів під час містичних церемоній, пов'язаних із подорожуванням між світами.

Другою по важливості після дубу була омела. Особливу увагу до неї проявляли друїди, які навіть мали особливий ритуал для збору омели, описаний Плінієм. Крім того, саме ця рослина вважалася універсальним цілющим засобом, який міг повертати плодючість та рятувати від найстрашніших хвороб.

Серед інших порід дерев, які мали для кельтів особливе сакральне значення, слід, у першу чергу, відзначити тис, ясень та яблуню. Зокрема, тис також пов'язували із переміщенням до інших світів, тоді як ясень неодноразово згадується у Феннійському циклі, також утворюючи кордон між світами. Особливе місце в уявленнях кельтів також займала і яблуня, яка не лише символізувала кохання, але і була тісно пов'язана із потойбіччям - достатньо згадати, що назва магічного острова Авалон перекладається саме як "Острів Яблук". Серед інших священних дерев та рослин кельтів можна також згадати горобину, вільху, терен та липу.

І, на останок, ми розглянемо останній і, водночас, один із найважливіших аспектів кельтських вірувань. Багато у чому, саме цей аспект закладав основу для всього того, що було зазначено перед цим, втілюючи у собі найголовніших носіїв усього комплексу кельтських сакральних традицій, уявлень та парадигм - друїдів.

 

 

кельтський узор

Категорія: Цікавинки | Додав: Centorix (23.11.2010)
Переглядів: 6363 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Корисно знати
  • Зіга в язичництві

  • Галерея кельтських монет

  • Кельтська монета - найдавніша монета в Середній Європі

  • Кельтське суспільство та його структура

  • Символи кельтів

  • Кельти та їх боги

  • Язичництво - це майбутнє світу

  • Celt © 2010-2024
    Використовуються технології uCoz