Язичництво - це майбутнє світу (Гійом Фай). Частина 1 - Цікавинки - Статті про кельтів - Кельти: історія, культура, музика, міфологія
 
Кельти
Меню
Категорії розділу
Культура [31]
Історія [5]
Цікавинки [6]
Кельти [2]
Міфологія [10]
Опитування
Яке вам з кельтських свят найбільше подобається
Всього відповідей: 71
Приєднуйтесь
Партнери
Best flash Kizi kizi2favorite.com games.
Статистика




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Цікавинки

Язичництво - це майбутнє світу (Гійом Фай). Частина 1
ЯЗИЧНИЦТВО – ЦЕ МАЙБУТНЄ СВІТУ

Язичництво не є християнським, воно нехристиянське і постхристиянське

Гійом Фай – видатний французький мислитель революційно-консервативного руху, народився в 1949 році в Ангулемі. Отримав диплом паризького Інституту політичних наук, де вивчав філософію, політичні науки та історію. Він працював журналістом в "Фігаро Магазин”, "Парі-Матч”, VSD і десятках інших великих журналів, де друкував багато своїх статей в "Елеман” і "Нувелль еколь” (про Хайдеггера, Парето, Шмітта). Нині співпрацює в журналі "Жеостратежік” Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Гійом Фай також є автором багатьох книжок з актуальних проблем сьогодення. Головні з них: "Система вбивства народів” (видавництво Коперник, 1981 р.), "Занепад Заходу” (видавництво Лабіринт, 1984 р.), "Нові ідеологічні ставки” (видавництво Лабіринт, 1985 р.) та ін.
Зокрема, в своїй праці "Археофутуризм” (видавництво Енкр, 1998 р.) він провіщає повернення архаїчних цінностей: природний розподіл ролей між чоловіком і жінкою; спадкоємність етнічних і народних традицій, відродження духовності і організація етнорелігійного культу; відновлення суспільної ієрархії; культу Предків, обрядів і випробувань при посвяченні; відновлення органічних громад на різних рівнях від родинної сфери до всього народу; незмішання еротизму з подружжям; престиж військового класу; відкрита та ідеологічно узаконена нерівність суспільних станів; пропорційність обов’язків з правами; віддання належного справам людей, а не самим людям, що повинно підвищити відповідальність останніх”. Інша його провокаційна книга "Колонізація Європи. Правда про імміграцію й іслам”. (Енкр, 2000 р., 6-е видання). Недавно Г. Фай опублікував маніфест за відродження континенту "Чому ми боремося” (Енкр, 2001 р.): "Наші народи стикаються з найсерйознішими загрозами за всю свою історію: демографічний крах, колонізація в результаті напливу інородців і мусульман, розклад європейських структур, підпорядкування американській гегемонії, забуття культурних коренів і т. д.” Г.Фай пропонує сміливу ревізію вмираючої сучасності, закликає до відновлення язичницького способу життя. Ще в юнацькі роки в Дельфах він склав клятву язичницьким Богам і залишився вірним їй усе життя.
Гійом Фай осмислює сучасне відродження язичництва як незворотний етнорелігійний процес. Ми сподіваємося, що нашим читачам буде цікавим інтерв’ю Гійома Фая бельгійському журналу "Антейос”, № 16, 2001, яке ми публікуємо скорочено в перекладі з французької.

Антейос: Яким був Ваш духовний шлях, пане Гійом Фай?

Гійом Фай: У моєму язичництві немає нічого спіритуалістичного або містичного, воно тілесне, живе, я б сказав, поетичне і суто особисте. Мій життєвий шлях жодним чином не "духовний”, він чисто емоційний. Багатство язичництва, яким не володіє жодна інша "релігія”, у тому, що воно надає надзвичайно багатоманітні можливості світовідчування: є лісове і ґрунтове язичництво, є язичництво туманів над піщаними рівнинами і язичництво Божеств сонячного вогню, є язичництво джерел і німф і язичництво глухих відгомонів битв, є язичництво співів фей і язичництво гуркоту реакторів, є язичництво великих Богів-покровителів і язичництво духів домівки. Геній язичництва збирає в одне органічне космічне ціле всі людські пристрасті зі всією їх нікчемністю і величчю. Язичництво – це дзеркало живого світу. Мене ніколи не приваблювали езотеричні тексти, містичні пориви і міркування про символіку. Для мене язичницттво – це, перш за все, поезія, естетика, захоплення й інтуїція, але у жодному разі не теорія, не секта, і не знаряддя. Найбільш близьке мені грецьке і римське язичництво. Під його знаком пройшло все моє виховання. Десять років я вивчав грецьку і латинську мови і міг (тепер уже більше не можу) читати тексти Овідія або Ксенофонта і розуміти їх. Звичайно, мені дуже симпатичне світовідчування кельтських, німецьких, скандинавських та індійських язичників, таке ж багате за змістом. Шкода, я погано знаю індуїзм, найважливіше живе сучасне язичництво, але я сподіваюся заповнити цю прогалину. Я згадую клятву в Дельфах, складену в цьому священному місці, перед Стоєю, на початку 80-х років, рано вранці, ареопагом молодих європейців. Вона була складена за ініціативою Пьєра Віаля і нашого покійного грецького друга Ясона Хаджідінаса. Там були європейці зі всіх країн нашого Спільного дому. Я залишуся вірний цій клятві на все моє життя. Це було сильне релігійне переживання. Метою цієї клятви були конкретні дії в світі в ім’я язичницьких цінностей. Безтілесна "духовність” завжди здавалася мені вкрай нудною, можливо, просто тому, що я її не розумію. У Еволи я беру тільки його соціологічні і політичні теорії, а "еволіанство” завжди вважав неприйнятним, тексти ж Генона (що навернувся в іслам) – цілком безглуздими. Моє язичництво, аполонівське і діонісійське – за своєю суттю, засноване не на медитаціях, воно – інтуїтивне, його захоплюють рух, дія, краса сили (а не молитви). Для мене це сама сутність життєвої сили, волі до життя. Життя – це ефективність, історичне виробництво. Історія зберігає пам’ять про діяння, а не про абстрактне споглядання і даремні теорії, приречені на забуття. Тільки дія ефективна і лише вона одна є метою як думки, так і естетичних рухів душі. Головна небезпека, яка підстерігає язичництво, це інтелектуалізм, самообожнення сухої і абстрактної ідеї, відірваної від життя та його насущних потреб. Язичництво – це не наукова дисертація і не холодне знання, а керівництво до дії. Для мене це занурення в життя, практика, яка перетворить світ. Важливі не слова і не ідеї, а ті конкретні дії, до яких призводять ці ідеї та слова. Ідея, блискуча сама по собі, цікава тим, що вона дозволяє змінити ситуацію, втілити в життя якийсь проект. У цьому підґрунтя язичницької епістемології на відміну від юдео-християнської, для якої ідея цінна сама по собі, а матеріальне і реальне вважається ганебним. Мене завжди вражав той факт, що в греко-латинському, німецькому і кельтському язичництві не було нічого споглядального, воно було надзвичайно активним і войовничим. Багато юдео-християн мислять за біблійним зразком, що воля до влади – це гріх проти Бога, виклик, і що, за вченням Батьків Церкви, єдино прийнятна влада – це дематеріалізоване "царство Божіє усередині нас”. Таке бачення характерне для дуалістів: з одного боку – "духовний”, священний, роздуми, з іншою – вульгарна, спричинена абсурдним жаданням влади, розробка стратегії битв. Я ж, навпаки, вважаю, що матеріалізм і значення священного інтимно зв’язані в язичництві, якщо, звичайно, не плутати "матеріалізм” зі споживачем. Інша дуже дивна річ зробила мене "язичником” у ранньому дитинстві, коли я ще не розумів, що це таке. Це було захоплення дикою природою: лісом, морем і горами. Цікава історія: підлітком я любив перетинати пішки один з найкрасивіших лісів у Європі, ліс Кубр на моїй батьківщині, в Сентонжі, масу сосен і дубів, скручених вітром. 

  Чим ближче я підходив до Атлантичного океану, тим виразніше чув його люте ревіння і завивання Еола. Потім я підіймався на дюну, де вмирали останні сосни, що роз’їдаються сіллю і поривами вітру, і мені відкривалася велич Посейдона: дике, загрозливе, байдуже до людських стогонів. Величезні хвилі з ревом розбивалися об берег, утворюючи водоверть, а на нескінченній смужці білого піску стояли щити з написом: "Купатися заборонено”. Мене завжди захоплював цей дикий і загрозливий бік природи, коли за чистою красою ховається грізна небезпека, укус Богів. Але, при такому язичницькому баченні світу, мене приваблюють також колосальні міста і монументальна архітектура, в якій гармонійно поєднана потужність і краса: Версаль, Тадж-Махал, страсбурзький і ульмський собори, німецька архітектурна школа Чікаго, неокласицизм 30-х років, груба краса ядерних підводних човнів і військових літаків і т. д. Торжество потужності і порядку, що витікає від природи і від людини, визначає моє особисте язичництво. Причиною моїх дій ніколи не були голе міркування або містичний екстаз, а завжди безпосереднє відчуття. Один мій друг-християнин одного разу звинуватив мене в "мрійливому язичестві”. Він мав рацію, не знаючи, що мрії людей – це, можливо, послання Богів. Боги вже давно винайшли Інтернет.

А: Отже, Ви язичник, чутливий до знамень, живий сейсмограф. Але що значить для Вас язиччництво сьогодні?

Г. Ф.: Моє язичництво позитивне, воно не є реакцією на щось. Я не антихристиянин, я дохристиянин чи постхристиянин. Я не звожу ні з ким рахунків. Язичництво передувало християнству і переживе його в серцях європейців. Я твердо переконаний у тому, що язичництво вічне. Як Ви пишете у Вашій книзі "Язичницькі орієнтири” (автор цієї книги – Крістофер Жерар), язичництво організовується навколо трьох осей: зв’язок поколінь і зв’язок зі своєю землею, космічне занурення в природу та її вічні цикли і "пошук”, причому це можуть бути як пошуки у сфері невидимого, так і пригоди й авантюри (Піфей, Олександр, піфагорійська школа і т.д.) без наперед розробленого плану. У цьому значенні язичництво – найстародавніша і найприродніша з релігій світу. Воно глибоко інтегроване в європейську душу. На противагу монотеїзму, можна навіть сказати, що це найсправжніша з усіх релігій, тому що вона "зв’язує” (мається на увазі значення дієслова, від якого походить слово "релігія”) людей одного суспільства з реальним і конкретним світом, замість того, щоб бути, подібно християнству або ісламу, кодифікуючою вірою, сукупністю обов’язкових і універсальних заповідей, звернених тільки до окремої особи, охочої "купити” у всемогутнього Бога "порятунок”. Головні характерні риси язичництва – це єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з лінійним часом, спрямованим до рятівної місії історії), відмова вважати природу власністю людини (сина Божого), яка може експлуатувати і руйнувати її згідно своєму свавіллю; чергування чуттєвості і аскези; постійна апологія життєвої сили ("так” життя і "Велике здоров’я” Заратуштри-Ніцше); ідея, згідно якої світ не створений, а включений у процес становлення, без початку і кінця; трагічне відчуття життя і відмова від всякого нігілізму; культ Предків, спадкоємність поколінь, вірність друзям і традиціям (зовсім не музейний традиціоналізм); відмова від усякого універсального одкровення і, відповідно, від усякого фанатизму, фаталізму, догматизму і примусового прозелітізму. Додамо, що язичництво постійно сполучає протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному. Я хотів би ще додати, що язичницька мораль, наприклад, мораль Марка Аврелія, ставить вищі вимоги, ніж християнська. Язичництво, до якого я себе відношу, – головним чином, греко-римське, вимагає від людини володіння собою, пошани до суспільних правил і життєвого порядку, які не нав’язані логікою кари або винагороди від всемогутнього Бога, але народжуються ізсередини і психологічно сприймаються як необхідні "обов’язки”. Боги язичницького пантеону морально не вищі за людей. Вони просто безсмертні. Це "надлюди”, що володіють магічною силою. У язичництві людина не принижена перед Божеством, як у біблійному монотеїзмі. В "Іліаді” Боги б’ються на тому чи іншому боці, й у них ті ж недоліки, особливості і пристрасті, що й в людей. На мене вплинули два протилежних і доповнюючих один одного варіанти язичництва: язичництво природи і язичництво сили, мистецтва, внесення в світ розумного початку, причому обидва вони емоційні. Моє язичництво, як справедливо дорікнув мені одного разу мій друг Мішель Маффезолі, прочитавши мою книгу "Археофутуризм”, – "прометєївське”, тобто сучасне, порушуюче рамки дозволеного. Ален де Бенуа назвав моє бачення світу "титанічним”, користуючись категоріями Е. Юнгера. Я не оспорюю цей аналіз, не зважаючи на те, що А. де Бенуа, хоча він колись оголосив себе "язичником”, залишився насправді юдео-християнином (у сучасному агностичному варіанті): за своєю ідеологією, своїм світовідчуванням і основним інтересом. Європа ніколи не переставала перебувати під впливом своєї язичницької підсвідомості, свідчення тому – уся європейська поезія і пластичні мистецтва. Чисто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво відмічене знаком язичництва. Що це, як не постійний прояв божественної сили, всупереч іконоборським велінням монотеїзму? У християнстві, особливо після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди дратувала перевага, що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здорова, засуджувалася як така, що суперечить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами і християнами, переконали мене в хворобливому і протиприродному характері християнської моралі, моралі хворих, раціоналізації відчаю. Ідея спокутування стражданням, що не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, схожа на ненависть до життя. Крім того, для мене неприйнятна ідея первородного гріха, яка покладає і на мене відповідальність за страждання Христоса. Більш ніж яка-небудь інша релігія, язичництво є одночасно гарантом як громадського, так і космічного порядку, плюралізму вірувань і світовідчувань. Воно грунтується на логіці "кожному своє”, а не на химері хаотичного уселенського змішування. Його соціальна модель тісно пов’язана з поняттями справедливості, порядку і свободи, які в свою чергу засновані на дисципліні. Воно виходить з того принципу, що людство різноманітне і його об’єднання жодним чином не приречене, що історія – це непередбачуване і нескінченне становлення. Воно припускає, на противагу монотеїстським релігіям, існування різнорідного людства, що складається з однорідних народів, а суть політики – в затвердженні однорідності Поліса, освяченої Божествами, причому самобутність повністю збігається з суверенністю. Органічне і цілісне, язичницьке бачення світу вважає народи суспільствами єдиної долі. Як ми бачимо на прикладі грецького язичництва, поняття Поліса, спаяного патріотизмом і загальною свідомістю своєї самобутності (віддзеркалення різноманітності Божеств і природи), є фундаментальним в язичництві, в якому Божества-покровителі мають явно політичний і ґрунтовницький аспект. Окрім аполонівсько-діоністичного язичництва, я маю схильність до того, що можна назвати "титанічним підходом” (з фаустівськими і прометєївськими моментами), заснованим на етиці й естетиці сили, на обожнюванні надлюдини (все це з галузі археофутуризму і не має нічого спільного з "сучасністю”), тому що міф про Геракла і діяння "Іліади” – явні прояви цього титанізму, коли люди-герої піднімаються до рівня Богів. Пригадаємо Ахілла, Пріама, Агамемнона, всіх цих персонажів грецької міфології і трагедії, надлюдей, які дійсно прагнуть досягти божественного рівня. 

  Для мене – і такий підхід дивує й шокує деяких язичників – язичництво пов’язане не тільки з естетикою "грізної природи”, з баченням Божеств як істот з деякою мірою жорстокості, мстивої дикості ("дике полювання”, оточене ореолом чаклунства і закляття, фантастичний роман Мечена "Великий Бог Пан”, в якому античні Боги воскресають посеред сучасної Англії і починають мстити), але і з прометєївським титанізмом науки і техніки (не з соціально-ідеологічної точки зору), які завжди займали велику частину язичницької душі – пригадаємо хоча б Вулкана-Гефеста, Бога ковалів. Але техніку потужності треба відрізняти від техніки комфорту, а європейська людина завжди несвідомо прагнула змагатися з божественною силою і оволодіти нею. Юдео-християнська традиція не помилялася: її Бог вимагав від людини упокорити свою "гординю”, не наближатися до древа пізнання, не створювати знарядь, що конкурують з незмінною досконалою природою, створеною Творцем. До речі, пригадаємо назви американських ракет і космічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон… Жодна з них не називалися "Ісус”, "Мир і любов” або "Біблія”, і це в країні, де християнство фактично є державною релігією. Назва європейської космічної ракети – Аріяна, ядерних ракет французьких сухопутних сил – Плутон і Гадес, індійської армії – Агні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес… Таким чином, існує якийсь духовний зв’язок між образами язичницької міфології і сучасною "технікою могутності”. У радіопередачах і в коміксі "Напередодні війни” я алегорично обожнював науку і техніку, особливо військову, космічну і біологічну. Ця ж тема постійно звучить в науково-фантастичних романах американця Філіпа Діка (явного язичника), плідного автора, більше відомого в Європі, ніж у своїй країні. Відзначимо також постійну опозицію людей з християнським менталітетом генній інженерії і біотехнології (у минулому вони виступали проти медичних досліджень): це здається ним профанацією творіння Божого. Пояснимо: для юдео-християнства, як і для ісламу, Всесвіт ділиться на священну і не священну частини. Все священне втілене тільки в Бозі. Природу може змінювати тільки Бог, але не людина. Якщо людина хоче змінити саму себе (за допомогою генної інженерії), вона впадає в гірший з гріхів – гріх гордині, прагнучи "поліпшити” те, що створене Богом, і не підкоряючись тому, що призначене для неї. Другий гріх, який вона скоює, – гріх проти антропоцентризму. Людина була створена по образу (хоча і недосконалому) свого Творця, радикально відмінному від решти природи, тварин і рослин, що вважаються просто біологічними механізмами. Що буде, якщо людина оголосить себе власним творцем, почне маніпулювати своїм життям? Вона зробить подвійний гріх: уподібнить себе тварині, заперечуючи свою душу і своє божественне походження, зануриться в потік біологічної еволюції, заявить про свою подібність всьому живому (це гріх втілення) і, що ще гірше, визнає себе вправі втручатися в свою власну інтимну природу, яка є власністю Бога-Батька: удосконалювати себе – це гріх самовозвеличення. Дуалістичні монотеїзми завжди відкидали ці два святотатства. Починаючи з алегорії про Голема (штучне і диявольське створіння людини) і кінчаючи боротьбою проти еволюційних теорій, вони завжди відмовляли людині в праві стати деміургом. Вони завжди бачили в ньому незмінну і підлеглу тварину. Для язичника такий погляд неприйнятний: природа священна сама по собі, вона не є творінням святого духа, іже єси на небеси. Вона не створена і божественна у всьому. Людина незмінна, вона занурена в потік становлення. Немає ніякої протилежності між "природним” і штучно людським, тому що природне все, у тому числі і штучне. "Надприрода”, створена людською наукою, це теж природа. Для язичника питання полягає в тому, чи є те або інше штучне творіння (особливо біологічне) корисним або шкідливим, вона не засуджує штучне взагалі як метафізичний початок. Тому радикальний екологізм є юдео-християнським за своєю сутністю. Тому питання: "Етичні чи ні клонування, інкубатори, генетично модифіковані організми, ядерна технологія?”, – питання, породжене монотеїстською свідомістю, слід замінити іншим, практичнішим і ближчим до реальності: "Шкідливо або корисно буде те або інше втручання в геном або структуру матерії?” Для язичників ідеї – це знаряддя. Язичницький менталітет сторониться всякої метафізики, він залишається "фізичним” просто тому, що переконаний: ніщо і ніколи не зможе позбавити природу її священного характеру. У своїй книзі "Археофутуризм” я спробував показати, що юдео-християнський і ісламський менталітет не зможе прийняти біотехнології (які разом з інформатикою викличуть катаклізми в XXI столітті) і взагалі науку і техніку майбутнього, з їх титанічно-прометеївсь-кою суттю, ні з етичної, ні з теологічної, ні з культурної точок зору. Я вважаю, це під силу тільки язичницькому менталітету. До речі, показово, що в трьох культурних сферах, не зачеплених монотеїзмом, в Індії, Японії і Китаї, генну інженерію вважають цілком природною. Я не говоритиму тут символічною мовою пророків і не указуватиму шляхи. Для мене існує "чорне сонце” язичництва, розжарене підземне вогнище – те, що Хайдеггер називав "найнебезпечнішим”, тобто сама суть трагічного виклику долі. Наука і техніка в поєднанні з волею до влади; синергія естетики і заклику до самоствердження, спроби зробити себе Богом – все це є частиною духовного Всесвіту, який неможливо чітко визначити, яка повинна залишитися в тіні – "благодатній тіні”, як говорив Овідій. Але цей деміургічний аспект властивий саме європейському язичництву. Це вугілля завжди тліло в ньому і в будь-який момент може перетворитися на вулкан. Це з великою силою виражено в романі Ерла Коксу "Золота сфера”, який справив на мене сильне враження. Ці інтуїтивні передчуття висловилися в науково-фантастичній радіопередачі "Напередодні війни”. Комікс на цю тему зробив художник Олів’є Карре. Тексти збереглися, вони, поза сумнівом, будуть коли-небудь опубліковані, але вони дуже жорстокі – їх можуть неправильно зрозуміти. Ми називаємо це поверненням перетворених Богів. Є одна сімейна таємниця європейського язичництва, про яку нагадують усі стародавні міфології, аж до артурівського циклу, не розкриваючи її природу; таємниця, суть якої (Грааль?), на мою думку, недоступна розуму; таємниця, яку інтуїтивно відчув Хайдеггер і злякався її. Судячи з його головної книги "Помилкові шляхи” (у французькому перекладі "Дороги в нікуди”), Хайдеггер, як мені здається, чудово знав, що ці дороги кудись ведуть. (У німецькій мові – слово "Holzweg” дійсно має переносний смисл: "помилковий шлях”, але в первинному значенні – це "лісова стежина, що веде до місця заготівлі дров”. – Прим. пер.) Я дав цю незвичайну інтерпретацію в номері журналу "Нувелль еколь”, присвяченому німецькому філософу. Хайдеггер злякався власного ясновидіння і втопив свої інтуїтивні передчуття в мовчанні. А потім його ідеї постаралися нейтралізувати і спотворити. Куди ж веде дорога нашої історії? 

  До можливої перемоги титанів і Прометея. Зевс, я знаю, образиться на мене за це, але я бажаю цієї перемоги, і хай вона хоч якщо і буде недовгою, але це буде естетичний вибух, вінець справи деміургів, та вічна мить, про яку говорив Ніцше. Саме Ніцше так налякав Хайдеггера, який його дуже добре зрозумів, а не просто без толку прочитав.

А: Як жити в такій напрузі?

Г. Ф.: У Європі язичництво, яке було її стародавньою релігією, присутнє в багатоманітних сферах: у вигляді "фольклорного” (без зневажливого відтінку), перш за все кельто-скандинавського, язичництва, традиціоналістського, етнічного пантеїзму без віри в персоніфікованих Богів; всюди спостерігається також масовий відхід від католицького культу, повернення до широко розповсюдженого народного язичества, включаючи святкування закінчення сезонних циклів і сонцестояння, відродження кельтського свята мертвих Хеллоуїн – це хороші приклади. Знову знаходить свій язичницький характер Різдво, свято, проти якого церква постійно боролася, датоване початком XX століття (із заміною ясел деревом). Після 1500 років середньовічної християнізації свята зимового сонцестояння це була найважливіша ознака початку стихійного, народного відродження стародавнього язичництва. Слід зазначити також постійність явно язичницьких, деколи несвідомих мотивів у мистецтві, літературі, філософії, в коміксах. Язичництво відроджується не номінально, а як стихійна життєва поведінка, як світогляд. Джон Борман, Мішель Маффезолі і багато інших продовжують вічні язичницькі традиції, не оголошуючи себе язичниками. На мою думку, не зважаючи на явну спорідненість світоглядів, існує велика відмінність між індійським і європейським язичництвом. Перше не знало перерв у розвитку і залишилося дуже близьким до народної релігійності європейської античності; в Індії дійсно вірять в існування пантеону Божеств. У Європі неможливо повернутися до такої ситуації. Від нашого європейського язичництва залишилися крихти, до того ж воно існує підпільно. У цей період між-царствія, напередодні великих битв, язичництво відроджується, щоб заповнити пустку, залишену офіційною церквою, яка капітулювала. Сьогодні в Європі нам слід чекати народження неоязичества. Неможливо передбачати і зумовити його форми.

А: Яким може бути його майбутнє?

Г.Ф.: Європа 2020 року буде хаотичною мішаниною різних релігій і вірувань. Християнство чекають крах і розклад. Боротьба йтиме між язичництвом та ісламом. Боротьба духовна або справжня війна? Невідомо. Язичництво – це протилежність серйозності, тому воно – найсерйозніша і найдовговічніша з релігій. Могутність, непереможність язичництва пояснюється його союзом з життєвими силами, тому воно незламне, воно ніколи не може зникнути, на відміну від монотеїзмів, яким в історії відведений лише певний період, тому що вони засновані на догматичних теоріях, по суті скороминущих. Проте виключена вірогідність того, що Європа повернеться до язичницьких культів, як в сьогоднішній Індії або дохристиянській Європі. Сучасні друїдські культи, наприклад, в Бретані, Ірландії, Англії і т. д., не тільки практикуються мізерною меншістю, але мають до того ж штучний, фольклорно-спіритуалістичний характер, а не справжній релігійний.

Я передбачаю виникнення через 20 років такої ситуації:

1. Іслам стане найбільш практикуючою релігією (з демографічних причин і в результаті включення в іслам місцевих жителів), що буде катастрофою.

2. Незважаючи на погіршення соціально-економічної ситуації і зростання загроз (що завжди сприятливе для монотеїстських релігій спасіння), католицька церква, що загрузла в своїй ідеологічній лінії на обмирщення, продовжуватиме займатися синдикалізмом і політикою: її занепад швидшатиме, так само, як і її маргіналізація. Я абсолютно не вірю в "масову католицьку реакцію” і повернення до католицтва XIX століття, чого хотів би Іоанн-Павло II.

3. Я передбачаю виникнення безлічі сект або "племен” (за висловом Маффезолі) християнського толку, нечисленних, але процвітаючих: традиціоналістських, харизматичних, синкретично-містичних і т. д., не визнаних Ватиканом.

4. Слід чекати повільного, але безперервного розповсюдження буддизму на західний лад або зразок – спотвореного віддзеркалення оригінального азіатського буддизму.

5. У прийдешнє залізне століття можна передбачати різкий відкат атеїзму і агностичної байдужості, зате знову стануть привабливими форми язичництва, які саме, сказати наперед не можна. З’являться релігії, які я називаю "дикими” (але без презирливого відтінку), мішанина як поганих, так і дуже цікавих елементів, але вони утворюють той грунт, на якому може відбутися справжнє відродження перетвореного європейського язичництва. Такі "дикі релігії” вже існують, вони діють невпевнено, навпомацки, але вони відповідають потребі пожвавити в пам’яті напівзабуте. Отже, я думаю, що ми побачимо в XXI столітті виникнення непередбачуваних форм язичництва, метаморфозу Богів. Все буде можливе в цьому хаосі, з якого неодмінно виникне новий порядок. З другого боку, не слід довіряти всім тим (незалежно від того, називають вони себе язичниками чи належать до інтегристських католицьких кіл), хто видає – зі схваленням чи то засудженням – нинішнє падіння моральності, звичаїв (Гей-прайд, Лав-парейд, гомофілію, антинаталізм, фемінізм, дозволену токсикоманію, отупляючу порнофілію, скасування суспільних умовностей, звироднілість мистецтва), за повернення до язичництва. Язичництво – це діаметральна протилежність розбещеності і руйнуванню життєвих енергій, спостережуваних на сучасному Заході. Воно прославляє і робить ритуалами імперативи громадського порядку. Його космічні засади (від грецького "космейн” – організовувати) – це з’єднання уявних протилежностей, діонісійських сил чуттєвості і насолоди та аполонівської необхідності їх приборкання і порядку. Все, що завдає шкоди здоровому існуванню виду і народу, однорідної органічності полісу або держави (у римському значенні слова), не може називатися "язичницьким”. Язичник ніколи не буде ні пуританином, ні сексуально стурбованим (це, до речі, дві дуже близьких один до одного позиції), ні анархістом, ні тираном (другий походить від першого). Язичництво не можна також плутати ні з нетерпимим догматизмом, ні з абсолютною терпимістю. Під приводом "суспільного політеїзму” деякі поверхові язичники аплодують розпаду суспільства на племена і общини, не знаючи, що всі язичницькі автори стародавньої Греції, починаючи з Арістотеля, з його концепцією філії (любові до ближнього), завжди застерігали проти ідеї різнорідних народів, що є сприятливим ґрунтом для насильства і деспотизму. Монотєїзми ж, навпаки, захищають ідею змішення, щоб мати справу з податливими масами, не спаяними етнокультурною солідарністю. 

кельтський узор
Категорія: Цікавинки | Додав: Centorix (21.11.2010)
Переглядів: 2247 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Кельтські мотиви
Корисно знати
  • Зіга в язичництві

  • Галерея кельтських монет

  • Кельтська монета - найдавніша монета в Середній Європі

  • Кельтське суспільство та його структура

  • Символи кельтів

  • Кельти та їх боги

  • Язичництво - це майбутнє світу
  • Наші партнери

    Celt © 2010-2016
    Використовуються технології uCoz