З формуванням латенської культури пов’язаний період кельтської військової експансії. На поч. IV ст. до н. е. кельти перейшли Альпи через Малий Сен-Бернар і напали на долину р. Пад (суч. По), що була заселена етрусками. Кельти розбили останніх біля р. Тіцини й одне за одним почали захоплювати етруські міста. За легендою, під час битви за Клузій, римські посли, що вели переговори з етрусками, виступили на їхньому боці проти кельтів, що стало приводом до війни.
18 червня 390 до н. е. (за іншими даними - бл. 385 р.) біля р. Алія кельти під проводом свого ватажка Бренна, вщент розбили римське військо й вранці наступного дня оволоділи беззахисним Римом. Після семимісячної облоги в цитаделі на Капітолійському пагорбі, кельти взяли з римлян викуп і з багатою здобиччю повернули на Північ, проте дорогою начебто були розбиті римським військом під командуванням Фурія Камілла. Протягом 360-40-х рр. до н. е. кельти неодноразово проникали в Середню та Південну Італію, спустошували Апулію та Кампанію. Однак це були переважно грабіжницькі напади. Закріпитися кельтам вдалося лише на Півночі Італії, в долині р. Пад. Ця область надовго отримала назву Цизальпійської Галлії. Тут виникли багаті кельтські поселення, найбільшим з яких був Медіоланум (суч. Мілан).
На сході кельтські племена просувалися в бік Шварцвальду до берегів Дунаю, розселяючись на захоплених землях. Частина з них зайняла багатий залізом Норік, племена боїв осіли в сучасних німецькій Баварії, чеській Богемії (Boihaemum - "Країна боїв”), над Дністром (Бойківщина). Звідти кельти просувалися на територію Сілезії (Польща). Вольки-тектосаги осіли у Верхів’ях Дунаю, тавриски - в масиві Австрійських та Штирійських Альп.
Після 298 до н. е. кельтська хвиля спустошила Македонію та Грецію. Не маючи можливості захоплювати добре укріплені міста, кельти грабували відкриті поселення, захоплюючи велику здобич. Їм вдалося завдати кілька відчутних поразок грецьким та македонським військам. У 279 до н. е. кельти сплюндрувати легендарне святилище у Дельфах, але при відступі були розбиті. Пізніше вони осіли у межиріччі Сави та Морави, де утворили т. зв. державу скордісків. Кельти заселили й інші місцевості на Балканах, де вступили у взаємодію з фракійськими та іллірійськими племенами. Один з кельтських загонів на запрошення віфінського царя Нікомеда переправився через Геллеспонт до Малої Азії, що стало початком багаторічної спустошливої війни, в результаті якої була утворена кельто-еллінська держава Галатія.
Епоха міграцій завершується приблизно у середині ІІІ ст. до н. е., після чого кельти з загарбників самі перетворюються на об’єкт загарбання. У 191 до н. е. римляни витіснили з Північної Італії племена бойів, що відкрило їм шлях завоювання плодючих земель в долині р. По. Значні військові успіхи римлян у Південній та Східній Іспанії дозволили їм узяти під контроль західне узбережжя Середземного моря і створили необхідні передумови для завоювання Південної Галлії, яке й завершилося у 125 до н. е. Напади кімврів та тевтонів наприкінці ІІ ст. до н. е., а також військові походи римлян на Балканах підірвали могутність кельтів на Дунаї та в Карпатській котловині. Нищівного удару кельтським племенам цього регіону було завдано даками, які між 60 та 45 р. до н. е. розгромили ополчення бойів і таврісків, у результаті чого кельти назавжди втратили гегемонію у Карпато-Дунайському ареалі.
Галлія, яка потерпала від боротьби за гегемонію найбільших племінних об’єднань, стала бажаною здобиччю для германських збройних загонів, що вперше були запрошені сюди як найманці одним з кельтських племен.
У 58 до н. е. проконсул Нарбонської Галлії Гай Юлій Цезар скористався міжплемінними чварами галлів й протягом кількох років завоював усю країну, вміло налаштовуючи одні племена проти інших. Лише у 52 до н. е. галли спромоглися об’єднатися на чолі з арверном Верцингеторіксом - талановитим ватажком, який зумів завдати Цезарю відчутної поразки під Герговією. Проте Цезар вдалими маневрами змусив Верцингеторікса відійти до міста Алезії, а згодом розбити галльське військо, яке йшло йому на допомогу. Не витримавши голоду, військо Верцингеторікса капітулювало.
У 51-50 рр. до н. е., коли військове підкорення Галлії було завершене, країна була перетворена на провінцію і у 43 р. до н. е. отримала свою нову столицю - Лугдунум (суч. Ліон). Галлія не знаходилася у складі civitate romana, а становила країну, підвладну їй (in imperio romano). За часів правління Августа громіздка галльська провінція була поділена на три самостійні адміністративні одиниці: Аквітанія, Белгіка, Лугдунська Галлія. Остаточне оформлення структури провінції та її адміністрації сталося вже за часів Клавдія. Під керівництвом цього ж принцепса була проведена вдала операція проти Британії, яка ще з часів походів Цезаря підживлювала незалежницькі настрої на континенті й надавала притулок втікачам від римлян. У 43 до н. е. південна частина Британії розділила долю сусідньої Галлії, перетворившись на римську провінцію.
|
