На ранніх етапах історичного розвитку основу економічного устрою стародавніх кельтів становило відгінне скотарство тому вони здебільшого селились на берегах річок. Домінуючу роль відігравало розведення великої рогатої худоби, а також овець та свиней. Хоча у свідомості кельтів землеробська праця вважалася принизливою, вони активно використовували прогресивні методи вирощування і обробки різноманітних сільськогосподарських культур. Основу землеробства складало вирощування злаків - пшениці, жита, вівса. З ячменю пекли хліб і виготовляли пиво (corma або zythos), іноді додаючи до нього мед. Поряд із цим, культивувалися деякі види овочів та технічних культур: буряк, ріпа, льон, конопля, цибуля, часник тощо. Зерно зберігалося у спеціальних ямах (silos), а для його помелу використовували ротаційний млин, що складався з двох кам’яних жорен (вагою до 40 кг) і дерев’яної конструкції.
Надзвичайно високого рівня розвитку у кельтів досягло ремесло, яке вже за епохи пізньої бронзи вийшло за межі простого домашнього виробництва, і було представлене усіма можливими на той час галузями. Ковалі стародавніх кельтів майстерно володіли технікою залізо обробки й саме вони розробили або удосконалили увесь набір ковальського приладдя, що майже не змінився до сьогоднішнього дня. Про рівень ковальського виробництва свідчить той факт, що кельти вже з VII ст. до н. е. першими в Європі почали використовувати кольчугу з різними способами скріплення кілець. Кельти використовували не тільки низьковідсоткову болотну руду, але й магнетит та гематит. Згідно даних металографічного аналізу, кельти вміли виготовляти кілька видів сталі, з різним вмістом вуглецю, вони застосовували загартування металу крижаною водою та вогнем, насичення вуглецем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування). Кельтські ювеліри широко використовували карбування й лиття у зворотну форму. Основними типами прикрас з металу були золоті та бронзові торквеси (шийні гривні), які передавалися з покоління в покоління й, очевидно, відігравали певну ритуальну роль, поясні ланцюги, які були невід’ємним елементом одягу (бронзові у жінок, залізні у чоловіків) та фібули. Для виготовлення браслетів та каблучок широко використовувалося скло та сапропеліт. Металеві прикраси та зброю іноді інкрустували емаллю.
Значного рівня розвитку досягло виробництво кераміки. Кельти першими в Центральній та Східній Європі поширили гончарне коло. Особливістю керамічного виробництва кельтів було домішування у глиняне тісто графіту. Посуд обпалювали в печах, поверхню вкривали лощінням, чорним або темно-сірим, а іноді орнаментом. У І ст. до н. е. кельти виготовляли мальовану кераміку, зазвичай червоного кольору. Асортимент гончарних виробів був досить значним, хоча найширше застосування мала сітула - своєрідне невелике відро, яке за формою нагадує усічений конус. Посуд виготовляли також із дерева. Саме кельтам належить винахід діжки, виготовленої з дощечок, скріплених металевим ободом. Діжка була практичнішою за середземноморську амфору і пізніше її використання зумовило удосконалення технології виноробства - пропускаючи повітря, дерево дозволяло вину старіти.
Кельти славилися вмінням виготовляти практичний та якісний одяг з товстої та тонкої вовни. Типовою кельтською одежею були короткі (до щиколотки) та широкі штани (bracae, звідти укр. «брюки»), мода на які була запозичена у кочовиків, сорочка та плащ з капюшоном (sagum). Жінки носили довгі сукні, іноді розшиті золотом. Тканини фарбували, роблячи їх смугастими або картатими. Зразки популярної й сьогодні картатої «шотландської» матерії були виявлені археологами серед матеріалів гальштаттської культури. Є підстави вважати, що на заселених кельтами землях діяла розгалужена мережа доріг. Відомо, наприклад, що легіони Цезаря в Галлії просувалися зі швидкістю до 45 км на день, що було б неможливим за умови відсутності обладнаних доріг. Грецькі торгівці британським оловом, суходолом перетинали Галлію до гирла Рони упродовж 30 днів. Ця відстань складає близько 900 км і щоб подолати її за місяць, треба було проходити не менше ніж 30 км на день. Будівництво доріг кельтами підтверджують археологічні знахідки. У 1985 р. в ірландському графстві Лонгфорд (Longford) дослідили дорогу, будівництво якої було здійснено у середині ІІ ст. до н. е. Збережена частина дороги мала протяжність близько 1000 ярдів і була побудована з дубових балок, покладених на тонкі бруси з дуба, ясеня та вільхи. Дерев’яну споруду протягом двох тисяч років вкривало болото, що дозволило їй зберегтися. Про наявність доріг у землях стародавніх кельтів на континенті свідчать численні знахідки кінських підків, яка мали берегти кінські копита від ударів до твердої поверхні шляху, а також численні, винайдені кельтами, різновиди колісних візків.
На ранніх етапах соціально-економічного розвитку у кельтів панував натуральний обмін. Судячи з економічного устрою ранньосередньовічної Ірландії, платіжним засобом тривалий час залишалася худоба і будь-яка товарна одиниця прирівнювалася до певної кількості голів тварин. На континенті, де економіка розвивалася набагато швидшими темпами, поступово поширювався грошовий обіг. Деякий час у якості грошей використовувалися загострені на кінцях залізні зливки однакової ваги. Але в середині ІІ ст. до н. е. кельти Галлії та Центральної Європи починають виготовляти власні срібні та золоті монети. Для монет використовувалося лише чисте золото, вміст якого сягає 97%. Спочатку це були копії грецьких та македонських статерів, однак невдовзі з’явилися власні зразки монет із зображеннями героїв та міфологічних істот.
Сільські поселення кельтів складалися з 5-6 дворів і рідко займали площу більше 0,5 га. Типове кельтське житло становило напівземлянку прямокутної (довжиною 5-7 м) або квадратної форми, на півметра заглиблену в ґрунт, що дозволяло краще зберігати тепло. Ґрунтову підлогу іноді вкривали товченим камінням або черепицею. Солом’яну покрівлю тримали дерев’яні стовпи (найчастіше два), розташовані уздовж довгої вісі дому. Схили були досить крутими, щоб полегшити стікання дощової води, й сильно виступали над низькими стінами. Останні були сплетені з гілля й обмазані товстим шаром суміші з глини, піску, соломи й шерсті. З зовнішньої сторони ці стіни нерідко фарбували світлою фарбою. Житлова площа галльських будинків складала 30-60 м2, чого було достатньо для проживання малої родини. Рідше, в місцевостях багатих на хвойну деревину, житлові приміщення будувалися з колод, навхрест перев’язаних на кутах, а в Британії вони найчастіше споруджувалися з каміння й мали округлу форму.
Господарське життя зосереджувалося у спеціальних приміщеннях. Майстерні мало чим відрізнялися від житлових будинків, але іноді були пристосовані для потреб конкретного виробництва. Ткацькі майстерні, наприклад, покривалися зверху компостом для підтримання необхідного для роботи рівня температури та вологості. Робота з глиною, деревом та кісткою проходила в різноманітних прибудовах та під навісами. Продукти зберігали у дерев’яних коморах, а зерно у великих циліндричних ямах, герметично закритих пробкою з глини та соломи. Там воно могло знаходитись протягом кількох років. Воду отримували з колодязів, а іноді й з природних джерел. Компактно розташований комплекс з житла, іноді майстерні, комор та інших господарських приміщень, ями для зерна й колодязя становив ферму.
В І ст. до н. е. на територіях заселених кельтами з’явилися поселення, які несли на собі перші ознаки міської культури. Римляни називатимуть їх оппідумами (oppida) і саме цей термін пошириться згодом в історичній науці, не зважаючи на те, що самі кельти іменували такі поселення dunum, "місто” або "фортеця”. Найрозвиненіші оппідуми розташовувалися в Галлії, а також на території сучасної Чехії та Баварії. Одним з найбільших і найкраще досліджених кельтських оппідумів є Бібракте, колишня столиця племені едуїв. Поселення площею 135 га розташовувалося на пагорбі (нині Мон-Бевре) і було обнесено п’ятикілометровою стіною (висотою 5 м) з дерев’яними баштами, а також ровом шириною 11 м і глибиною 6 м. Бібракте перетинали дві дороги, саме поселення поділялося на кілька секторів і включало сховище, площу для громадських зібрань, святилище, аристократичний і ремісничий квартали. Правильного міського планування не було. Ремісничий квартал було забудовано малими, як правило 5,5х6,5 м, житловими напівземлянками і майстернями. Було досліджено численні майстерні ковалів, ливарів, ювелірів, емал’єрів, майстрів з обробки золота, срібла, бронзи, скла тощо. На фоні скромних осель ремісників різко контрастували будинки аристократії, галльські за конструкцією, але розплановані за середземноморськими зразками. Один з них займав площу 1150 м2 і мав 30 кімнат навколо центрального атрія. Будинок було прикрашено розписами і мозаїками. В іншому подібному будинку функціонувала система опалення підлоги. На території Бібракте було знайдено 1579 монет, з яких більше тисячі - галльського карбування. Місто існувало протягом І ст. до н. е., до 5 р. до н. е., коли населення, за наказом Августа, було переведено до нового міста Августодун.
|
